Цьогорічне святкування Дня Перемоги стало яскравим прикладом як непотрібно ставитись до історії. Намагання викликати духів минулого з могил може суттєво зіпсувати життя сучасним поколінням. Але нинішня українська влада вирішила пограти в російську рулетку з історією. Спочатку, через парламент провели скандальний закон про червоні прапори, а потім почали мусувати тема розгортання того самого прапора у Львові. Для кожної людини зрозуміло, що тема прапора є штучною і може використовуватись лише для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. 

Рік правління уряду Миколи Азарова позначився провалами в усіх галузях економіки. Обіцяне регіоналами "покращення життя вже сьогодні" обернулось 40% інфляцією. Щоб відвернути увагу громадськості від реальних проблем в економіці влада вдалась до створення штучних інформаційних конфліктів. Спочатку, владні політтехнологи витягнули справу Кучми-Гонгадзе, але швидко зрозуміли, що дана тема не зможе утримати необхідний тонус інформаційного забарвлення. І тут, наче подарунок долі, зявились комуністи зі своїми червоними прапорами.

Цілком очевидний факт, що ставлення до злочинів комуністичного режиму, а також його символіки є глибоко негативним по усій Україні. Однак, влада вдалась до технології маніпулювання і назвала червоні знамена "Стягом перемоги". Спочатку, варто розібратись чи була перемога? Чи можна назвати перемогою історичну подію, в результаті якої загинули 30 млн. радянських людей, притому, що переможені німці втратили лише 10 млн. людей. До 1965 року в самому Радянському Союзі день перемоги не святкувався. Цілком очевидним був факт, що перемога над фашизмом далась комуністичному режиму колосальною ціною. Не випадкові слова пісні "нам нужна одна победа, а за ценой не постоим". І за ціною не стояли. Фашисти констатували, що так бездарно втрачати солдат могли лише комуністи. Коли на добре укріплені позиції кидалися кінні полки і всі атакуючі падали на поле бою під зливою кулеметного вогню. З відстані десятиліть чітко зрозуміло, що вектор розвитку країни було обрано неправильно, бо переможені німці живуть у ситій Європі і зустрічають біля своїх посольств натовпи бажаючих приїхати в їхню країну для освіти, роботи, а то й на ПМЖ.

Повернемось до святкування Дня перемоги в нашому місті. Право ветеранів прийти і помянути загиблих у війні ніхто не заперечує. Однак, цього року представники проросійських організацій, а також місцеві регіонали принесли до меморіального кладовища червоні прапори та одягнули георгіївські стрічки. Всупереч рішенням сесії обласної та міської рад, а також відсутністю підпису під проголосованим у Верховній раді законопроектом. Що таке червоний прапор на Західній Україні, де від комуністичного терору постраждали 1,5 млн. людей? Сотні тисяч загинули в боротьбі з окупантами. І тепер новітні зайди намагаються розгулювати з червоними ганчірками вулицями наших міст. До речі, з моменту закінчення Другої світової війни пройшло вже 66 років. Якщо нинішній ветеран потрапив на фронт у віці 18 років в 1945 році, то мінімальний вік його мав би складати 84 роки. Признаюсь, що людей віком +85 років на меморіальному кладовищі практично не було. Я умисно не торкаюсь питання, що справжні фронтовики давно лежать в землі, бо померли від ран і хвороб ще в повоєнні роки. Дожили до наших часів хіба що штабісти, смершівці, НКВДисти та інші тиловики.

Варто торкнутись ще одного символічного питання. Геогріївські стрічки - новітній інструмент російського експансіонізму в Україні. Георгіївська стрічка це частина нагороди російської армії Георгіївських хрест. Відношення до Другої світової війни цей символ немає ніякого. Він не використовувався ні до, ні після війни. Відновили цю великоцарську традицію лише в 2005 році зусиллями Путіна-Мєдвєдєва. Тому всі, хто одягає цей символ фактично пропагує російський бойовий дух і возвеличує перемоги російської царської армії. На зібрання в Івано-Франківську цю символіку одягали не ветерани, а провокатори 40-60 років. До провокаторів ставлення відповідне, свободівці показово зірвали кілька таких стрічок.

Признаюсь, що івано-франківська міліція спрацювала на заходах достатньо професійно. В потрібні моменти міліціонери зупиняли незаконні прояви гарячих голів з кожного боку. Однак, те що вся країна побачила у Львові виходить за рамки здорового глузду. Купка провокаторів з шовіністичних організацій "Родіна" і "Русскій блок" проїхала півтериторії України, щоб здійснити свою провокацію в столиці Західної України. Розгортання 30-метрового прапора у Львові, де кожен метр щедро политий кровю українських патріотів є актом цинічного вторгнення. І влада всіляко сприяла злочинним діям купки екстремістів. Для захисту цієї наволочі з сусідніх областей стягнули 2000 спецпризначенців. Вперше, за роки незалежності силові структури щосили дубасили львівян, які прийшли захистити свою систему цінностей і недопустити наруги над історичною памяттю.

Наслідки цієї події ще дадуть про себе знати. За щасливим збігом обставин в львівській колотнечі обійшлося без жертв. Інакше події могли піти за найгіршим сценарієм. Але міна під цілісність країни вже закладена. Влада сама спровокувала ворожнечу між регіонами і зшивати ці розломи буде дедалі важче.

Кілька років тому активно точилися дискусії про примирення. Тоді для цього були певні підстави, бо влада проводила курс на умиротворення антагоністичних сторін. Зараз про цю ідею можна забути назавжди. Та й чи може примиритись репресований з окупантом, який зайняв його житло? Чи можуть примиритись родичі розстріляних вояків УПА з карателями, які досі живуть і отримують космічні за українськими мірками пенсії? Чи можуть родичі родичі загиблих в Демяновому лазі спокійно дивитись в очі нащадків працівників НКВД? Війна не лише назавжди посварила її учасників, але й заклала відносини несприйняття між нащадками тих поколінь.

Юрій Кривень, Інтернет видання СІТІ